4000 км літа. День 16-17: Дорога додому. Хорватія: гора Учка, Рієка, Загреб, річка Мура (Мур). Угорщина: озеро Балатон, Будапешт. Нарешті дома!

Попередня частина тут.

Нарешті завершу опис нашої літньої мандрівки.

Отже, навідпочивавшись досхочу, в суботу, 21 липня ми вирушили додому. Виїхали пораніше, щоб уникнути заторів. Правда більшість заторів було в напрямку «до моря», а «від моря» дорога була комфортною. Наш маршрут пролягав повз гору Учка. Вона є найбільшою горою в Істрії (1401 м). Для більш зручного транспортного сполучення під нею вирили зручний тунель, яким ми і скористались. Тонель є третім по величині в усій Хорватії, його довжина більше 5 км. Проїхавши тонель під горою Учка, ми зробили зупинку поблизу міста Рієка. Фіумська затока в поєднанні з високими горами та безліччю дерев на узбережжі створює неперевершений краєвид.

За кілька годин після Рієки ми минули Загреб та наблизились до кордону з Угорщиною. До речі, перед пунктом пропуску Letenye, якраз по кордону між Хорватією та Угорщиною протікає річка Мура (наголос на у’). Пізніше, в Вікіпедії я прочитав, що це та сама річка Мур, що бере свій початок в Австрії, протікає по Словеніїї, далі по кордону між Хорватією та Угорщиною, і нарешті впадає в Драву, яка в свою чергу впадає в Дунай, а Дунай в Чорне море! Було дуже цікаво дізнатись про це, адже в Граці ми бачили, що річка Мур є дуже швидкою і вузькою, а в Хорватії ми спочатку подумали що це штучний канал, з дуже прямими берегами та спокійною течією.

Через проблему мігрантів на кордоні між Хорватією та Угорщиною розташований КПП, на якому перевіряють документи. Як я зрозумів, основні черги утворюються в напрямку з півдня на північ. Для усіх громадян, що не мають паспортів ЄС чи Швейцарії, передбачена окрема полоса, що рухається дуже повільно. Ми стояли в черзі третіми і проходження КПП зайняло близько години. Далі дорога йшла типовою рівнинною угорською автомагістраллю. Такі дороги мені дуже подобаються: слабо завантажені транспортом і висока дозволена швидкість руху. Єдине про що слід подбати – це про те, щоб не заснути за кермом :) Монотонність дороги присипляє.

Неподалік від Будапешту ми вирішили зупитись на обід. Досвід в мандрівках давався взнаки, ми вже знали що на автомагістралі важко знайти якісну їжу, тому запланували з’їхати в якесь містечко, щоб перекусити. Вибір пав на місто Шіофок (Siofok). Плюсом на його користь було те, що воно розташоване на узбережжі великого озера Балатон, яке ми вже кілька раз проїзжали і не зупинялись. Ми не прогадали. Одразу при в’їзді в містечко ми натрапили на суперову кафешку Sanyi Sarok Étterem. Вони дуже нагадує Озерну, що в Тернопольскій області: дуже великі порції, смачна їжа і дуже адекватні ціни (особливо якщо порівняти з Хорватією та Італією).

В плані була прогулянка до озера Балатон. Хоча до нього й було лише 400 м або 5 хв пішки, але потрібно було докласти зусиль, щоб вмовити прекрасну половину туда піти: спека і смачний обід робили свою роботу. Але воно того було варте. Балатон є найбільшим озером в Центральній Європі. Воно дуже велике і з чистою водою. Дно вкрите мілким піском. Озеро мілке, потрібно довго йти щоб дойти до глибини, але через це дуже тепле. На протилежному, північному березі, видніються високі скелі. На узбережжі розташовано дуже багато точок з мінеральними та термальними джерелами, що приваблює сюди безліч туристів. Принаймні коли ми там були, то людей було дуже багато.

Після прогулянки до озера ми знов виїхали на автомагістраль і рушили далі. За винятком пробок у центрі Будапешту, через ремонтні роботи, дорога до кордону пройшла спокійно. Близько шостої вечора ми були на кордоні: за дванадцять годин ми спокійно подолали майже тисячу кілометрів, це включаючи КПП між Хорватією та Угорщиною та тянучку біля Загреба. Що не кажіть, а якісні дороги – це приємна річ! Кордон між Угорщиною та Україною ми пройшли менш ніж за годину. До речі, в молодшої доньки першим питанням після проходження кордону було: «Тут вже говорять українською?» :)

Відпочивши за ніч в Мукачево, ми продовжили шлях додому. По дорозі ще заїхали до «Квітки Полонини», щоб набрати справжньої «Лужанської». Також зупинялись в «Озерній», щоб пообідати. Їхали особливо не поспішаючи. В результаті, 500 км траси по Україні зайняло в нас майже 12 годин і дома ми були в неділю, пізно ввечері.

Дома! Нарешті дома! Втомлені але щасливі – чергова подорож вдалась!

Summary: 17 днів мандрівки. 6 країн. 4000 км на авто. 120 км пішки. Fin!

4000 км літа. День 14: Хорватія, Лімський фіорд, Врсар

Попередня частина тут.

Через день після відвідин міста Ровінь ми вирішили поїхати до Лімського фіорду. Лімський фіорд – це ущелина, що утворилась ще під час льодовиковго періоду. Її протяжність майже 40 км, з яких 10 км складає водна затока, а решту просто глибока долина. По обі сторони фіорду розташовані високі скелі, 100 м та вище. Візуально – трохи нагадує Дністер, правда набагато зеленіший. Зрозуміло, що таку красу пропустити ми не могли. Тому в четверг з самого ранку сіли в авто і за годинку вже були на першій оглядовій точці Лімфіорда.

Вода в затоці зеленого кольору, але дуже прозора. Це було видно навіть з скелі, на якій ми стояли. Спека стояла неймовірна. Повітря було просякнуте ефірними маслами, що виділяли хвойні дерева. Ми спробували знайти стежку вниз, до води, в декількох місцях, але безрезультатно – схил був надто крутий. Тому вирішили поїхати до міста Врсар, де починається Лімський фіорд.

Врсар – старовинне місто що часто міняло свою підпорядкованість між Італією, Австрією та Хорватією. Славиться воно високоякісним каменем, з якого будували палаці, церкви, мости, тощо. Фактично вся Венеція побудована з каменю, що був добутий у Врсарських кар’єрах. Мало того, після того, як місто відійшло в підпорядкування Хорватії, деякі італійці навіть розібрали будинки і перевезли їх в Італію!

Ми досить довго кружляли містом, в сподіванні знайти вихід до Лімського фіорду. Сподівання були марні – весь беріг забудований готелями і вихід був тільки для їх клієнтів. Тому ми поставили машину на парковку і вирішили взяти лодку, щоб зайти в затоку з моря. Але й тут нас чекало розчарування: тури розплановані чітко по дві години – на 9:00, 11:00 і т.д. На першу і другу ми вже запізнились, а далі починалась спека і сенсу «варити» дітей вже не було. Було вирішено приїхати наступного дня пораніше і попасти на самий перший тур, ще до спеки.

На зворотньому шляху до парковки ми побачили кльовий ресторанчик «Al Mare». Від прогулянки всі вже дуже зголодніли, тому вирішили там і пообідати і не пошкодували. Рибна тарілка та піца виявились неймовірно смачними і порції Дууже великима (залишки забрали з собою і ще й повечеряли). До складу рибної тарілки входили: велика королівська дорада, іще одна велика і смачна риба (назву не запам’ятав), величезна гора мідій та лобстери (на фото). В якості гарніру до тих вкусняшок була класнюча картопля з шпінатом – типовий середземноморський рецепт. До речі, Лімфйорд – це місце де вирощують устриці. Ці «вкусняшки» полюбляють таку воду – наполовину солону, наполовину прісну і вживати їх краще тільки в місцях де їх вирощують. У Врсарі, на жаль, устриці потрібно було попередньо замовляти (за день), тому спробувтаи їх не вдалось. Але рибної тарілки було більш ніж достатньо :)

Розпитавши офіціантів готелю, ми взнали додаткову точку, де можна краще розгледіти фйорд – старий аеропорт за містом. Туда ми й рушили відразу з парковки. Довелось трохи пройтись, але, так - ця локація була набагато красивішою та ближче до води. І з неї можна було одночасно розгледіти і фіорд і місце, де він впадає у море. Красота неймовірна!

На зворотній дорозі нам ще пощастило і ми знайшли з’їзд до точки, де починається затока. Там ми змогли походити і роздивитись усе, що ми планували побачити з катеру. В тому ж місці є стежка до відомої печери Святого Ромуальда, але в дітей вже не було сил на неї. Отже, вдосталь налазившись по хорватській природі, після 14:00 ми рушили на базу і решту дня провели на пляжі та в аквапару. День видався навпрочуд вдалим!

Далі буде...

4000 км літа. День 10-12: Хорватія. Пляжний відпочинок. Ровінь, прогулянка по місту і по морю

Попередня частина тут.

Звичайні дні відпочинку типу «поспали-поїли-покупались-порозважались» міксувались вилазками в різні цікаві місця. Одним з таких місць було старовинне місто Ровінь, воно знаходилось всього в 5 км від нашої локації.

Ровінь – це крихітне портове містечко, що розташоване на півострові. Старовинну його частину можна пройти вздовж і впоперек менш ніж за годину. Охайні кам’яні вулички з купою крамниць та ресторанчиків для туристів. В центрі «старого» міста розташований собор Святої Євфимії з 62-метровою дзвіницею, яку видно з усіх точок суші та моря. Вона є найвищою в Істрії, а висота мідної статуї на її вершині є більш ніж 4 метра. Архітектура міста дуже нагадує Венецію. Це й не дивно, бо тривалий час воно входило до складу Венеціанської республіки.

Ми вибирались в Ровінь двічі. Перший раз в неділю ввечері, щоб погуляти містом. Саме в той день Хорватія зазнала поразки в фіналі чемпіонаті світу з футболу 2018. Вона програла Франції 4:2. Незважаючи на програш, містом їздило безліч авто з хорватськими прапорами та сигналили щосили – уявляю як би вони святкували, коли б виграли :) Саме через велику кількість машин по мірі наближення до міста, ми залишили авто на парковці за 2 км від центру і трохи пройшлись. На зворотньому шляху, правда «дехто» жалівся що далеко йти, але нічого – краще спалось вночі ;)

Другий раз ми вирішили відвідати Ровінь вдень. Тому поїхали туда з самого ранку в вівторок. В цей раз ми не тільки гуляли містом, а ще й насолодились прогулянкою морем. В інтернеті безліч турів по морю. Ми обрали двогодинну екскурсію архіпелагом, що складається з 22 островів! Забігаючи наперед, скажу що дві години – це достатньо. Не знаю, що роблять люди в чьотирьох та шестигодинних турах, що також рекламувались?!

Корабль, що виконував тур, називався Delfin. Дуже гарно декорований деревом. Завдяки підказці жінки, що продавала квитки, ми перейшли в початкову локацію корабля, з іншої сторони острова. Це дало змогу зайняти зручніші місця та зробити коло навколо півострова. Цим власне і почався наш тур. Після декількох зупинок на півострові, де підбирали решту пасажирів, корабль рушив до острова Святої Катерини. На карті він позначений як заповідна зона але ми бачили там багато отелів, видно корупція є не тільки в Україні! Далі маршрут пролягав повз велику кількість островів різного розміру. Слід віддати належне капітану, біля кожного острова він давав коротку розповідь про назву та історію на троьох! мовах: англійською, німецькою та італійською. Було досить цікаво.

Зійшовши з трапу корабля ми ще трохи пройшлись по центру містечка і рушили до парковки з твердим наміром повернутись на базу (починалась спека). Але по дорозі нам зустрівся місцевий акваріум з досить цікавими експонатами (на фото). Довелось на деякий час там «залипнути». Діти з цікавістю розглядали різноманітних морських істот. Особливо зацікавили мурени, велетенські омари та морські зірки.

Після повернення з Ровіня, решту дня ми провели на морі та в басейнах. До речі, в певні дні, море біля берега було досить прохолодне біля берега і тепле по мірі віддалення. Тоді діти віддавали перевагу басейнам і аквапарку. А бувало навпаки: тепле море біля берега і прохолодне біля буйків. Можливо якісь холодні джерела – деколи відчувалось як в певних місцях між каміння б’є холодна вода.

Далі буде...

4000 км літа. День 8-9: «Тюленячий відпочинок» на пляжах Італії, переїзд Італія – Словенія – Хорватія

Попередня частина тут.

Більше тижня минуло з останнього посту – не було часу дописати, робота. Потрохи стараюсь надолужити.

Після дня в Венеції, з моєї точки зору, цікавий відпочинок майже закінчився і розпочався класичний, ледащий, «тюленячий» відпочинок. Тобто поїв-покупався-поспав і далі по колу. Так можна було б охарактеризувати решту відпочинку, але то було б не справедливо, тому продовжу.

Ми ще два дні «протюленились» на пісчаних пляжах Каорле (Дюна Верде, Джесоло). Особисто мені вони не дуже сподобались: море в цьому місці каламутне і мілке, щоб зайти поплавати – потрібно довго йти. Хоча для дітей саме те. Також розваг чи місць, куда б можна було б піти – не дуже багато (майже нема). Центральною цікавинкою міста є собор Святого Стефана, він до речі рахується покровителем міста. Побудований собор у 1038 році і досить непогано зберігся. Також в місті є непогана набережна, а на ній величезна кількість крабів, що розбігаються при наближенні.

В суботу, попрощавшись із Італійським узбережжям Адріатики ми виїхали в напрямку Хорватії. Поруч з містом Ровінь в нас було зарезервовано житло. Навігатор показував відстань, всього 230 км або 3 години поїздки. Але через те, що маршрут проходив через Італію – Словенію – Хорватію, ми виїхали близько 10 ранку (як пізніше виявилось – то біло вірне рішення, інакше б добрались опівночі).

Далі буде абзац-тошнючка про погану дорогу, хто хоче – пропустіть. Поки ми виїзжали з Каорле на автомагістраль, то були в шоці нескінченною «тянучкою» машин, що рухались на в’їзд. Як я вже згадував раніше, субота – це класичний день заселення в Італії (і як пізніше з’ясувалось в Хорватії), тому і нагадує нескінченну навалу. Ми пораділи, що вільно рухаємось на виїзд, але радість була передчасною. Щойно ми вибрались на автомагістраль, то попали в довжелезну «тянучку». Шлях від Каорле до Трієсте (дуже гарне італійське місто, на кордоні зі Словенією) зайняв майже три години! Але далі було ще гірше, відрізок шляху від Трієсте до Словенії, що був лише 7 км ми «повзли» аж дві години! Цих 7 км по спекотній дорозі посприяли тому, що кондиціонер в авто «гегнув» і це додало «перцю» в поїздку. Також з'ясувалось що між Словенією та Хорватією є пункт пропуску з перевіркою паспортів, де ми ще простояли в «тянучці» півтори години. В сухому залишку дорога в 230 км зайняла майже 7 годин, хоча б мала бути не більше 3 :( В кінці дороги всі були добряче «зварені».

Близько шостої вечора ми прибули в Хорватію, містечко Поларі, що поруч з Ровінь. Декілька слів про комплекс, де ми зупинились. Він називається Maistra Camping Mobile Homes. База відпочинку орієнтується на людей, що подорожують в будиночках на колесах. Основна частина неймовірно гарної зеленої території розбита на ділянки, приблизо 10*10 м. До кожної ділянки підведена вода та світло. Також на кожні 10-15 ділянок є великий будиночок з душем, туалетами, тобто усім необхідним для проживання. Кількість ділянок під мобільні будиночки просто неймовірна – 2000! Більшість туристів (вважаючи на автомобільні номера) з Німеччини, Австрії, Італії, трохи менше з Чехії та Польщі.

На території є безліч басейнів, аквапарк з розвагами, доріжки для велосипедів, скутерів тощо. Площа цього всього хоч і дуже велика але дуже охайна та доглянута. Родзинкою локації є хвойні дерева, що дають вдосталь тіні в спеку та неймовірний аромат! Для тих відвідувачів, в кого немає будиночку на колесах, є можливість орендувати стаціонарний будиночок. Вони згруповані на окремій ділянці і їх небагато. Перевагою таких будиночків є те, що в них вже всередині є все необхідне: кухня, санвузол, спальні та тераса з лежаками. Також вони розташовані навколо класнючих мінібасейнів, де діти можуть «доганятись» після моря. На додачу до всього вищезгаданого кришталево чисте море, охайний пляж та море розваг для дітей і дорослих – сім’я була в захваті!

То було чудове завершення дня: ми смачно повечеряли, сходили на море, попали на кльову дитячу анімацію, полежали на терасі біля будиночку та завалились спати! Попереду ще був цілий тиждень відпочинку в цьому чудовому місці!

PS: Окремо слід сказати про аніматорів. Не знаю де адміністрація парку їх знайшла, але вони були просто бомбезні. Втрьох вони так викладувались, що діти були в захваті аж до вереску. Та що там діти, частенько і дорослі були втягнуті в ті забави і видно було що їм це подобається (дорослі – це ж теж діти? ;) ). Мало того, був денний клуб розваг і з частиною дітей за тиждень аніматори розівчили і поставили цілу виставу, яку показали в останній день нашого перебування. Одним словом - Респект!

PPS: Ще кілька слів слід написати про будиночки на колесах. Раніше для мене такий відпочинок асоціювався з туалетом в кущах та харчуванням сухпайками. Коли ж я побачив як цим користуються цивілізовані люди – це приємно здивувало. Це ціла субкультура, люди відносяться до своїх будиночків як до основного помешкання. Більшість були прикрашені гірляндами, фігурками, біля деяких, взагалі, стояли горщики з квітами. І якщо пару невеличких горщиків з фіалками можна було б зрозуміти (взяли з собою, щоб не зав’яли), то здоровенні гладунята (по 50 см висотою) для прикраси будиночку на колесах – то справжя любов!

Далі буде...

4000 км літа. День 7: Венеція – НЕромантичне місто

Попередня частина тут.

Отже Венеція, в минулому центр мистецтва, архітектури та тогочасного прогресу. На сьогодні – місто лінивих гондол’єрів, «оригінальних» венеціанських масок «Made in China», хамовитого сервісу і нескінченного натовпу туристів. На цьому відгук про Венецію можна було б і завершити але для memories напишу подробиці.

Накупавшись вдосталь напередодні та гарно відпочивши за ніч, в четвер з самого ранку ми вирушили до Венеції. Дорога зайняла близько години, ще з півгодини зайняв процес паркування. Незважаючи на те, що ми приїхали рано, величезна десятиповерхова парковка, що розташована на в’їзді, була забита майже повністю. Нам пощастило попасти в число останніх «щасливчиків» інакше б довелось шукати щастя на сусідній парковці (їх там всього 2-3) або ж повертатись у передмістя і звідти добиратись іншим транспортом.

Припаркувавшись на даху десятиповерхівки, ми вийшли на Piazzale Roma – одна з найбільш поширених початкових точок в Венеції. План був лише оглянути місто, щоб мати про нього уявлення та відвідати декілька визначних пам’яток. За годинку-півтори ми мали зустрітись з подругою дружини, яка живе в Венеції деякий час та обіцяла детально показати місто. А до того ми вирішили неквапно йти до точки зустрічі щоб оглянути місто. Перших півгодини це було досить приємно: будівлі, канали та містки – людський геній, що збудував це місто вражає! Але по мірі наближення до Гранд Каналу та хоч трохи популярних об’єктів задоволення скінчилось. Навколо був просто суцільний натовп туристів і цей натовп просто ніс нас в одному напряму! Особливо це відчувалось на мосту через Гранд Канал, складалось враження, що якщо ти тут впадеш, то через тебе переступлять і підуть далі. Зупинитись і оглянути щось більш ретельно вдавалось з великим трудом, лише трохи допомагав досвід переміщення по українських ринках ;)

На додачу шокувало обслуговування в місцевих ресторанчиках. Ми зупинились перекусити  в одному з них, поруч з Casa Santo Stefano. Посиділи недовго, лише 15-20 хвилин, а офіціант вже хотів забрати тарілки, хоча було видно що ми не закінчили їсти і не збираємось йти. Пізніше знайомі пояснили, що велика кількість туристів звела нанівець рівень сервісу в Венеції – навіщо надавати якісний сервіс, якщо кількість туристів тільки зростає? Те саме стосується гондольєрів та готелів. До речі, спеціально для того щоб туристи сідали відпочивати тільки в місцевих ресторанчиках, в місті майже немає лавок для відпочинку та всюди на сходах розміщені знаки, що забороняють там сидіти.

Справжнім рятівником ситуації стала подруга дружини, що мешкає в Венеції. Так співпало, що її теж звати Вікторія. Вона зустріла нас та провела «таємними стежинами» по багатьох цікавих місцях Венеції. З того що найбільш запам’яталось:

Музей Леонадро Да Вінчі – назва говорить сама за себе.

Libreria Acqua Alta – великий книжковий магазин. Внутрішнє оздоблення виконано у вигляді гондоли, що завалена книгами та безлічі книжкових полиць у вигляді лабіринтів. Також, магазин має додатковий вихід на канал, де купою викладені старі непотрібні книжки у вигляді сходів (на фото). Тематика книгарні досить широка, хоча основний спектр – це все, що стосується Венеції в тій чи іншій мірі.

На відміну від книжкового магазину, що є популярним туристичним місцем, наступне не є таким, але не менш цікавим. Hospital SS Giovanni E Paolo – це нині діюча лікарня, що розташована в старовинній будівлі, що була збудована ще в 1260 році. Мармуровий фасад містить на собі дуже багато творів П’єтро Ломбардо – відомий італійський скульптор епохи раннього Відродження. Він також виконав багато роботи, що стосується Собору Святого Марка в Венеції. Але в цій будівлі є не менш відомий об’єкт – це фігура лева, що знаходиться зліва при вході в госпіталь. Ця фігура відома тим, що є однією з перших спроб людини реалізувати перспективу в кам’яних фігурах. Додатковим бонусом цього місця є внутрішній дворик з гарно доглянутим садом! Ви можете цілий день ходити містом і побачити лише одне або два дерева. В цій же локації цілий сад!

Про головні місця Венеції: Базиліку Святого Марка, площу Святого Марка  та Палац Дожів, слід сказати що вони неймовірно красиві і потребують набагато більше часу ніж ми мали та відсутність штовханини, щоб все ретельно оглянути. Можливо тут слід залишатись на ніч та починати огляд зі сходом сонця – іншого варіанту не бачу. Бо в натовпі туристів ці шедеври оглядати неможливо – це каторга. Те ж саме стосується Мосту Зітхань, якщо по площі Святого Марка ми хоча б змогли пройтись, то на цей міст ми навіть не змогли зайти. Щось схоже, для порівняння, відбувається в години пік на Таймс Сквер в Нью Йорку.

Наштовхавшись досхочу на площі Святого Марка ми рушили до переправи Ferry Santa Maria del Giglio, звідки на гондолі швидко добрались до острову Дорсодуро, де розташовані Собор Санта - Марія Делла Салюте та Пунта-делла-Догана (центр сучасного мистецтва в Венеції). В останньому колись розміщалась міська митниця. Ці місця варто відвідати хоча б для того, щоб побачити чудові краєвиди, що відкриваються на інші невеличкі острови та великий місцевий пляж, що розташований на острові Lido.

Це була остання локація в Венеції на той день. Garmin показував, що ми «набродили» близько 20 км – для моїх дівчат, то був рекорд :) До нас приєднався Рікардо – чоловік Вікторії. Тому ми решту часу провели за класною розмовою та поїданням смачного італійського морозива. Після цього рушили до парковки. Незважаючи на велич Венеції, дітям цікавіше було повернутись до розваг на морі. Що ми і зробили :)

PS: Про навігацію. До Венеції ми їхали автомагістраллю, а в зворотній шліх рушили невеличкими дорогами по узбережжю, що виявилось на 10 хвилин довше, але набагато приємніше. Тому взяв собі на замітку на невеликі відстані, краще відключати опції пересування автомагістралями в навігаторі – можна побачити більше і дорога спокійніше. Також, слід зауважити, що без навігатора в Венеції дуже легко заблукати. Навіть з ним, деколи «блукали» через втрату сигналу в вузьких вуличках, а що казати вже про людину з картою, що там блукає? Тому навігатор в Венеції – must have!

PPS: Окрема Велика подяка Вікторії, подрузі моєї дружини, та її чоловіку Рікардо – ми суперово провели з Вами час!

Далі буде...

4000 км літа. День 6: Австрія, озеро Wörthersee. Італія, провінція Удіне (Lignano, Grado) – провінція Венеція (Lido di Jesolo, Duna Verde, Caorle, Bibione), Адріатичне море

Попередня частина тут.

«А коли вже море?» До цього дня, з старту подорожі це питання звучало «сто тищ мільйон» разів – так завжди буває, коли подорожуєш з дітьми :) Усі місця, де ми були до цього, для них були лише «прелюдією», без моря – ніяк! Отже, в середу, добре виспавшись та поснідавши ми вирушили в напрямку Італії. Ще кілька років тому я обіцяв дружині провести трохи часу в Венеції та на узбережжі Адріатичного моря, але все якось не складалось. Потрібно було цей «борг» прибрати зі списку.

В нас не було чітких палнів та зарезервованого готелю. Попередньо планувалось провести кілька днів в провінції Удіне, де розташовані курортні містечка Lignano та Grado. Один з моїх австрійських друзів вже відпочивав в Grado і пропонував приєднатись до нього. Але погода змінила плани, коли ми перевірили прогноз, то побачили що все узбережжя провінції Удіне і східну частину провінції Венеція поливає дощами. Тому ми вирушили в західну частину провінції Венеція, де дощів не було. До речі, свобода пересування – це одна з тих речей, яку я полюбляю в подорожі на авто.

Попереду було близько 400 км, але зважаючи на якість австрійських та італійських автомагістралей, це не повинно було зайняти більше 3-4 годин. З Грацу ми вирушили о 10 ранку. Дороги проходили дуже гарними австрійськими краєвидами, ми називали їх Milka-краєвиди, бо вони були дуже схожі на рекламу цього шоколаду. Високі гори та хмари що за них чіпляються, довгі тунелі, темно зелені ліси та яскраві пасовища з коровами та вівцями – все це тішило наші очі по дорозі до Італії. Через півтори години від старту, ми побачили озеро неймовірної краси і вирішили тут зупинитись.

Це було Wörthersee – велике озеро на півдні Австрії. Воно затиснуте між двома гірськими хребтами з Альп. Площа озера складає майже 20 тисяч квадратних кілометрів! Через те що узбережжя забудовано вілами чиновників та бізнесменів, тому це місце вважають місцевою «Рів’єрою». Сюди стікається безліч туристів: чисті вода, повітря та неймовірні краєвиди забезпечують постійний притік відвідувачів. На узбережжі є два села-близнюки Oberdellach та Unterdellach – на їх території розташоване поле для гольфу, одне з найкращих і найбільших  в цьому регіоні. А на східному узбережжі озера знаходиться великий парк Minimundus – де зібрані 159 моделей найкращих будівель з усього світу, так що за кілька годин можна обійти «увесь світ». Ми тут трохи перепочили, перекусили та пофоткались, бо якщо їдеш з жіночим колективом, то без фоток нікуди! :(

Рушили далі. Австрійські Альпи змінились італійськими – трохи крутішими та високими. Дороги були такі ж гарні, як і в Австрії, але все частіше зустрічались ремонти і «тянучки», коли доводилось ледве «повзти». Також, слід зауважити, що на відміну від Угорських, Австрійських та доріг Словенії – де плата за дороги («віньєтка») купується на певний проміжок часу (тиждень, місяць, рік), то в Італії (та Хорватії), плата стягується за кожний кілометр. Після поїздки я підрахував і виявилось, що співвідношення затрат на паливо та плати за дороги в Італії майже 1:1! Тобто на кожні 10 євро, що були витрачені на паливо довелось заплатити 9.35 євро плати за дороги! Вважаючи на те, що в Італії ми дуже часто стояли в «пробках і тянучках» на автомагістралях, то така ціна є дуже overpriced. Для Хорватії (про неї напишу пізніше) цей коефіцієнт був трохи меншим, десь 1:0.55, але все одно відчутним.

Ми повністю проїхали провцінцію Удіне і завернули до невеличкого містечка Caorle, що поруч з Duna Verde та Jesolo, та в 70 кілометрах від Венеції. На зупинці, що ми робили біля озера Wörthersee я переглянув сайт «букінга» та побачив що там є декілька готелей, майже на узбережжі, що сдають номера з великою знижкою. На під’їзді до Удіне ці пропозиції все ще були доступні і було вирішено самостійно заїхати та перевірити. Нам пощастило, в першому ж готелі був чудовий номер на три доби з майже 50% знижкою. Причину знижки мені пояснили (а в суботу я впевнився своїми очима): більшість відпочиваючих – це німці та італійці. Вони планують свій відпочинок по тижням – з суботи по суботу, а отже якщо номер не був заселений в суботу, то велика ймовірність того, що він залишиться пустим весь наступний тиждень. А вважаючи на те, що ми приїхали в середу, ось і «попали на знижки» :) Забронювали номер на три доби – цього мало бути вдосталь, щоб відвідати Венецію та трохи розслабитись, далі ми планували рушити в Хорватію. До речі, в суботу ми були свідками «апокаліпсису» в готелі – натовп людей виселяється і натовп очікує щоб заселитись! Так що «лайфхак» заселення в середині тижня в цьому регіоні слід брати до уваги.

Після заселення та смачного італійського обіду ми рушили на пляж, що був в 5 хвилинах від готелю. Далі почався «ледачий відпочинок»: купатись, засмагати і нічого не робити. Вже за кілька годин такого «відпочинку» мені хотілось «вити вовком». Але нічого не поробиш – решті сім’ї він дуже подобався :)

PS: Окремо слід вказати про італійське скупердяйство або жлобство, як кому до вподоби. Ще жодного разу я не бачив щоб стягувалась окрема плата за дуже поганий Wi-Fi (я б сказав мегапоганий) та окрема плата за користування кондиціонером! Також безліч інших дрібниць, як наприклад заміна полотенець! Включіть все в єдину ціну за номер і не морочте людям голову! Мабуть це особливість Італії але щось дуже схоже на відпочинок в Затоці.

Далі буде...

4000 км літа. День 5: Австрія, Грац: Ратуша, Volksgarten, Glockenspiel, футбольний матч під дощем. Австрійські вина.

Попередня частина тут.

В віторок зранку, так само як і в понеділок, я відправився до клієнта на офіс. Завдяки плідній праці в понеділок з’явилась можливість за вівторок закінчити усі справи. Це б дало нам +1 додатковий день та можливість продовжити мандрівку на один день раніше, а значить і більше побачити. Отже варто було піднапружитись.

Дружина з дітьми відправилась знову досліджувати Грац. Вони відвідали міську ратушу - Magistrat та площу перед нею – Hauptplatz. Площа особлива тим, що має трикутну форму. В центрі рошташований фонтан зі скульптурою ерцгерцога Іоанна - відомої людини, що зробила багато для міста, а навколо нього чотири жіночі фігури, що символізують головні ріки Штирії (на фото). Ратуша прикрашена дуже гарним декором і фресками, що дозволяє «залипнути» тут надовго. Дітей, нажаль, пам’ятками архітектури зачіпити важко. Тому наступним кроком було відвідування Glockenspielplatz.

Glockenspielplatz – площа, де розташований старовинний годинник з танцюючими фігурками. Це дуже популярне місце у Граці. Тричі на день: об 11:00, 15:00 та 18:00 на годиннику Glockenspiel відкриваються спеціальні дверцята. З них з’являються дві танцюючі фігурки: чоловіка та жінки, що одягнені в традиційні костюми Штирії (на фото). На завершення дійства Золотий Півник, що розташований над годинником підіймає крила та кукурікає. Коли я вперше побачив годинник Glockenspiel, то він мені дуже сподобався. Тому сподівався що дітям це теж буде цікаво. Але зі слів дружини реакція малечі була такою: «Це вони потанцювали і все? Більше нічого не буде?». Нажаль, в еру сучасних технологій дітей чимось вразити стає все важче.

Але в наступному місці діти відірвались вже на повну. Volksgarten - великий парк в центрі старого міста з неймовірними клумбами, зеленими насадженнями і дитячими майданчиками. Крім того в ньому безліч механічних цікавинок, якими малечу і навіть дорослих можна зачіпити надовго. Дружина з дітьми провели там більшу частину дня і навіть запізнились в музей зброї Арсенал :(

Я ж тим часом активно працював і до 17:00 завершив усі справи, що планував на це відрядження. Ура! Плюс один бонусний день до наших канікул! На додачу, директор компанії запропонував разом подивитись ввечері футбол на великому екрані в центрі міста. Тому після роботи ми годинку погуляли і повечеряли з сім’єю в центрі міста. А ближче до восьмої вечора пішов дощ і ми швиденько перебрались до готелю, де дівчата і залишились. Я ж приєднався до Майкла на Dreifaltigkeits-Pestsäule до перегляду матчу Бельгія – Франція, де незважаючи на прохолодну та трохи вологу погоду чудово провів решту дня.

Декілька слів про ті місця, куда планували але не попали в Граці:

1) Арсенал – найбільший музей зброї в Австрії. Знайомі і колеги дуже радили туда сходити і подивитись.

2) Замок Еггенберг – там була тільки дружина в один з минулих разів і їй дуже сподобалось. Дуже хотіли туда попасти з дітьми але через стислий графік не змогли.

3) Музей Великого Арні.

PS: І ще пару коментів по Штирії: дуже рекомендую місцевий базарчик поруч з Lendplatz. Тут можна придбати неймовірно смачну і корисну гарбузову олію (Styrian pumpkin seed oil). Штирія - це саме то місце, де її виробляють і дуже тим пишаються, навіть називають її «місцевим чорним золотом». Також тут продають кльові сиропи, що використовуються в салатах. Вперше, ми отримали пляшку такого сиропу «в нагрузку» до олії і вона довго «перекидалась» з місця на місце, поки ми його не розпробували та не «знищили» за лічені дні :)

І окремо про вино. Саме робота в Австрії заставила мене по іншому відноситись до сухих вин та й до їжі в цілому також. Це на Батьківщині алкоголь – це просто атрибут застілля та підвищеного градусу. В Австрії ж, як і в більшій частині Європи, вино – це дійсно столітні традиції, як в виготовленні так і при споживанні. І це зовсім не та «бодяга», що продається в наших магазинах. Тому при нагоді дуже раджу спробувати місцеві сухі вина: Gelber Muskateller, Zweigelt або Welschriesling. А якщо хто не дуже полюбляє вино, то рекомендую спробувати Wine Spritzer – це холодне сухе вино (найчастіше біле) з содовою – чудовий спосіб освіжитись в спеку!

Далі буде...

4000 км літа. День 4: Австрія, Грац: Шлоссберг, річка Мур, міст-острів, Кунстхаус

Попередня частина тут.

Хотів написати один пост за три дні в Граці, але довелось розбити на менші.

В понеділок, на 9 ранку, мені потрібно було йти на офіс до своїх клієнтів, щоб працювати (то й була основна причина поїздки). А мої дівчата залишись в готелі, щоб відіспатись як слід, попричісуватись/намарафетитись, поснідати та й рушити на дослідження міста. Я був в ньому вже багато раз, дружина трохи менше за мене але... знає про нього набагато більше. В минулі рази, поки я працював на офісі, Вікторія обходила Грац вздовж і поперек. Тому я був впевнений - вона покаже дітям максимум цікавого.

Грац – це місто на південному сході Австрії, що було засноване в 1128 році. Воно є центром землі Штирія та являється другим за величиною містом країни. Місто невелике і дуже гарне. Через нього протікає швидка річка Мур. До речі, саме в Граці народився Арнольд Шварценеггер і тут навіть є його музей. Одним словом – місто варте, щоб до нього завітати!

Поки я був на роботі, мої дівчата встигли відвідати Minoriten – дуже гарний старовинний собор, як ззовні, так і всередині. Дітей він не дуже вразив, як будь-які пам’ятки архітектури. Їм більше сподобались фонтанчики, що б’ють пямо з-під бруківнки навпроти цього собору і в яких можна «побіситись» (на фото). Діти є діти :)

Також дружина з дітьми відвідали Murinsel – міст-острів (на фото), через який можна перетнути річку Мур (до речі, дуже швидку). Острів дуже прикольний, в стилі hi-tech і на ньому є класний ресторанчик. Але як розказували мені знайомі, то в цьому ресторанчику можуть сидіти тільки моряки, бо решту людей «закачує» - міст-острів постійно гойдається на хвилях річки! Хоча пройтись через нього варто!

Далі в їх програмі був Кунстхаус Граца – музей сучасного мистецтва. Діти називали його «кашалотом» (по фото зрозуміло чому). В сам музей не ходили, по відгукам, ззовні набагато краще ніж всередині. Задумкою архітектора було «втулити» (це слово найкраще підходить) посеред старовинних будівель щось інноваційне – думаю, що це вийшло. Цей «кашалот» одразу кидається у вічі з Шлоссберга (Замкової гори), особливо вночі, коли переливається різними вогниками.

Якраз настала обідня пора і ми змогли разом перекусити в чудовому вегетаріанському кафе Mangolds. Хто не в курсі, Mangolds – перекладається як листя бурячків. Там воно дуже гарно висаджене в горщиках біля вуличних столиків. А саме кафе суперове через різноманіття страв (я нарахував їх більше сотні) і дуже зручне розташування. Навіть такі «невегетаріанці» як я зможуть знайти там більш ніж достатньо смачних калорій на обід. Дуже рекомендую!

Після обіду дівчата рушили до готелю щоб передрімати полуденну спеку, а я повернувся до праці. Плідно попрацювавши, о 17:00 звільнився і приєднався до родини. Далі ми рушили на Шлоссберг!

Замок Шлоссберг (перекладається як «Замкова гора») – розташований на високому холмі в старому місті. Відомий тим, що з 1125 по 1809 рік жодного разу ніким не був захоплений! В 1809 році Наполеон зі своєю армією його частково захопив та зруйнував - в такому стані він і стоїть по сьогодні. Дістатись замку можна на функулері (що ми і зробили - дуже гарно і дітям сподобалось), на ліфті (десь він є, але я ніколи сам не пробував), сходами (одного разу ми з дружиною дряпались по них вночі, тіпа «романтики» – той ще екстрім «п'яні і без перил»!) і пішохідними доріжками через парк (трошки довше, але безпечно і приємно).

На вершині є чудовий парк з бесідками, лавочками і просто газончиками для відпочинку. На одному з таких газончиків ми і «залипли» майже на годину. Було кльово спостерігати місто навколо, людей і взагалі розслабитись. Також в замку є багато оборонних споруд, які цікаво досліджувати і майже незруйнований амфітеатр. Виходячи з того, що ми бачили, амфітеатр час від часу використовують для концертів. Найбільшою ж перлиною Шлоссберга, мабуть, є Башта з годинником. Вона є особливою (мабуть в усьому світі) бо на ній маленька стрілка показує хвилини, а велика години. Під час будівництва (в 1265 році) була встановлена тільки одна – велика стрілка, щоб показувати години (може на другу грошей не хватило?). Через пару сотен років додали ще одну – маленьку, щоб показувати хвилини - так і залишили. Поруч з баштою є декілька ресторанчиків, в яких можна перекусити або випити чудового австрійського вина/пива (про вино буде написано окремо, якщо забуду – прошу нагадати).

Поруч з Баштою-годинником грав на флейті вуличний музика. Аня, хоч і найменша, але звернула на нього увагу і застрягла поруч з ним надовго (останнім часом їй стали подобатись вуличні музиканти). Довелось їй пояснювати принцип: «Якщо виступ вуличного музиканта змусив тебе зупинитись, то маєш залишити йому монету». Вона відразу ж «виділила кошти» з кишенькових грошей і опустила в скриньку трубадура, за що отримала його посмішку і уклін і була тим дуже щаслива :) На горі ми пробули допізна і спускались неквапливо пішохідною доріжкою оглядаючи парк – воно того варто, він дуже гарний. До речі, в кінці пішохідної доріжки є тунель під горою - Schlossberg Tunnel. Він дозволяє пройти одразу до центру міста за пару хвилин, що ми й зробили. В цьому тунелі зараз влаштовують невеличкі ресторанчики але сидіти в них, певно некомфортно – під вежею і без вікон.

Після тонелю ми попали на Schlossberg Platz – невеличку площу під вежею, куда спускаються крутезні сходи з гори та виходить Schlossberg Tunnel. Тут, поруч з фонтаном «пташки що цілуються» (на фото) є суперовий ресторанчик «Alte Münze»/«Стара Монета». Виконаний в класичному штирійському стилі з чудовою їжею та місцевим вином він зачепив нас надовго. Після вечері ми втомлені ледве дойшли до готелю, годинник показував пів на одинадцяту. День вийшов кльовий!

Далі буде...

4000 км літа. День 3: Відень, Палац Шенбрунн, Музей природознавства, дорога на Грац

Попередня частина тут.

З нудними дорогами закінчили – далі піде про розваги!

В неділю, гарно поснідавши та зарядившись позитивом, ми з самого ранку рушили на дослідження Відня. Авто залишили на парковці – в більшості міст Європи це швидше тягар, ніж зручність. Зручне метро у Відні, добовий безлімітний квиток та безкоштовний проїзд для дітей по вихідних – що ще потрібно для пересування цим чудовим містом? Ми з дружиною вже кілька раз були у Відні, тому основною метою було показати його дітям.

Для початку ми вибрали Палац Шенбрунн із його чудовим парком. Так склалось, що колись я відвідував його сам. Да і то лише «швидко пробігся» за 2 години. Довідково: Шенбрунн був літньою резиденцією імператорської родини Габсбургів і по сьогодні залишається перлиною Відня. Добратись до нього дуже легко – станція метро Schönbrunn знаходиться за 200 м від парку та палацу.

Ми провели у Шенбрунні близько чьотирьох годин. Побачили шикарні парки, клумби, фонтани та скульптури. Більше години провели в класнючих рослинних лабіринтах. На вибір є чотири різних лабіринти з цікавими головоломками та ребусами. В якості бонусу поруч розташований дитячий майданчик з різними механічними штуками-іграшками: ручними помпами-фонтанами, викривленими дзеркалами, доісторичним телефоном з каміння, тощо. Дітям було надзвичайно цікаво та дозволило трохи відпочити від походу по парку. Трохи шкодуєм, що не попали до зоопарку, що розташований в Шенбрунн, але для нього потрібно виділяти окремий день – він надзвичайно великий. Garmin показав що ми проходили всього 6 км і було трохи за полудень, але видно було що діти втомились. Тому ми вирішили що далі ходити немає сенсу і вирушили обідати.

В плані було пообідати на Naschmarkt – кльовий базарчик неподалік від Кварталу Музеїв, поруч з яким є багато різних кафешок-ресторанчиків. Там завжди була можливість смачно пообідати. Яким же було наше розчарування коли ми приїхали і побачили що в неділю він не працює. Довелось шукати інше місце і воно нас не розчарувало – їжа в Австрії просто чудова.

«Підзарядивши батарейки» ми рушили в Музей природознавства. Це місце – просто рай для дітей-чомучок (та й для дорослих теж). Тут розташовано близько 3000 експонатів рослинного та тваринного світу. Деякі з них просто унікальні – наприклад скелет диплодока. Також тут є викопні мінерали та шматки метеоритів. До речі, окрема кімната була представлена місії Розетта, що була присвячена дослідженню комети Чурюмова-Герасименко – дуже цікаво. Ми з дружиною вже були в цьому музеї, але з задоволенням переглянули ще раз (особливо дружина у відділі коштовного каміння :D ). Діти були в захваті від усіх цих експонатів. Під кінець ми з дружиною навіть більше втомились ніж вони, бо потрібно було постійно пояснювати та перекладати інформацію про експонати. Всі макети дуже достойні, але найбільше малечу вразив відділ з динозаврами, особливо рухомий макет Аллозавра. Хто не в курсі, опинвшись поруч з ним в момент початку руху, від страху можуть бути «повні штані» ;) Ані так сподобався рухомий Аллозавр, що довелось ще раз до нього повернутись і на виході придбати його фігурку.

Після музею ми планували ще поїхати в місцевий лунапарк – Prater, але поглянувши на втомлених (але щасливих) дітей вирішили не перегружати їх. Нам ще потрібно було переїхати в інше місто – Грац, що знаходиться за 200 км від Відня. Тому ми ще трохи погуляли в Volksgarten - чудовому розаріїї поруч з Австрійським парламентом, а потім сіли на метро, добрались до парковки, виїхали на автомагістраль і рушили на південь Австрії. За менш ніж дві години і без жодних пригод добрались до Грацу, поселились в готель, повечеряли та лягли відпочивати. Попереду в мене було три дні роботи з клієнтом, а в сім’ї три дні на дослідження цього чудового міста.

Далі буде...

4000 км літа. День 2: Знову кордон, дороги Угорщини, Відень

Ще один день «нудної» дороги – далі буде веселіше :)

Попередня частина тут.

Рано-вранці, в суботу, зустрівши потяг та забравши «правильні» паспорта (за що Велика Подяка брату) ми вирушили знову до кордону з Угорщиною. Настрій потроху покращувався. Об 11 ранку ми були на КПП Тиса де нас чекала величезна черга. Цього разу проходження кордону зайняло більше трьох годин. В якості бонусів було те, що майже не перевіряли багаж (тільки попросили відкрити багажник) та можливість як слід роздивитись красу річки Тиса, коли стояли на мосту в нейтральній зоні. Цього разу до паспортів претензій не було, «заповітний шлагбаум» відкрився і пропустив нас до Угорщини. Ура! Далі маршрут був простий: Кішварда - місто з невимовною назвою Ньїредьгаза – Будапешт – Відень. По якісним угорським дорогам ми доїхали до Будапешту за 3 години, а в самому Будапешті застрягли більш як на годину - на багатьох центральних вулицях відбувався ремонт. Тому погуляти у Будапешті ми вже не встигали, потрібно було їхати на Відень, на неділю в нас були великі плани.

Далі маршрут пролягав через Татабанья, Гйор та Парндорф. Ми їхали в нормальному темпі, навіть незважаючи на те, що після Будапешту дорога була більш завантажена та більш холмиста. Я вже сподівався що ми прибудемо до Відня не дуже пізно, щоб встигнути кудась сходити ввечері. Але нас знову очікували «корективи в дорозі».

За містом, з гарною назвою Татабанья, ми заїхали на заправку OMV. Дешевий український бензин майже закінчувався, потрібно було заправитись дорогим угорським паливом з автобанів. Я заправив повний бак OMV Super 95, розрахувався, сів в машину, завів двигун і ... На панелі загорівся сигнал “Check engine”! З нашим авто такого ще не було, але з розповідей знайомих я пам’ятав, що нічого доброго той знак не віщує. Швидше за все проблеми з двигуном. В суботу ввечері, в чужій країні, з малими дітьми за плечима ☹

Скориставшись інтернетом на заправці, переглянув можливі несправності та поради. Основна кількість порад – на невеликій швидкості рушати до найближчого автосервісу. У Відні в нас був заброньований отель, крім того в Австрії в мене були знайомі, які могли хоть чимось допомогти. До Відня залишалось 180 км, що по міркам «їхніх» доріг дуже мало - година з копійками в дорозі. Ми ж їхали майже дві з половиною. На щастя, змін в роботі авто не відчувалось, машина їхала як завжди, тільки індикатор «Check engine» не давав розслабитись.

До готелю у Відні ми прибули о 20:00 по австрійському часу або 21:00 по українському часу. За другий день ми також «наїздили» майже 600 км. Поставили авто на підземну парковку в отелі, заселились, поїли та й лягли відпочивати – на ранок нас чекав приємний день у столиці Австрії.

PS: Забігаючи наперед хочу сказати, що з авто все виявилось в порядку. Японська якість дала про себе знати. На автосервісі Nissan зчитали помлку і визначили причину. Бортовий комп’ютер перестрахувався і таким чином відреагував на значну зміну в якості пального чи, мабуть, паливної суміші (точно не скажу через якість перекладу німецька-англійська-українська). Вважаючи на те, що дома я заправляюсь на ОККО чи ВОГ, то це заставляє задуматись над тим яку «бодягу» і там можуть наляти.

Далі буде...

PPS: Над автомагістралями в Угорщині та Австрії часто спостерігали мости над дорогою без функціонального змісту – просто засаджені кущами чи деревами. Незрозуміло для чого вони там знаходяться. Єдина думка – це просто мости залишені на майбутнє, якщо буде потрібна розв’язка в цьому місці, то щоб не перекривати магістраль. Може хто знає справжню ціль цих мостів? Мені тут підказали, що мости для диких тварин, що водяться там в великій кількості! Респект за підказку!

4000 км літа. День 1: Рушаємо на Захід!

Час від часу мої клієнти з Австрії запрошують до себе на кілька днів для того щоб обговорити робочі питання. Цього року це стало чудовою нагодою щоб поєднати роботу та сімейний відпочинок, тим паче що сім’я була «дуже не проти».

Отже, в п’ятницю - 6 липня, з першими промінями сонця, повним баком пального, спакованими валізами та гарним настроєм ми вирушили на захід. Drang nach Westen 😊 Ми з дружиною вже їздили частиною цього маршруту двічі, а діти поки на такі відстані подорожували тільки літаком. Тому, для більш комфортного пересування було обрано денну дистанцію не більше 500-600 км на день. В перший день ми планували добратись до кордону з Угорщиною, та переночувати неподалік. Але дорога минала досить легко, особливо вважаючи на те, що частина Хмельницький-Львів вже досить добре відремонтована. Тому ми вирішили перетнути кордон ввечері і заночувати вже в Угорщині. Тоді б в суботу можна було б походити по Будапешту і до вечора добратись до Відня. Але Вищі Сили внесли свої корективи.

Близько 16:00 ми добрались кордону з Угорщиною в Берегово. Ми раніше проходили тут кордон і це завжди було швидко та зручно. Крім того, в цьому місці лише билзько 30 км до угорського автобаму. На кордоні, з української сторони була невеличка черга, її проходження зайняло близько години. З угорської сторони черга була трохи більше і її проходження зайняло майже півтори години. Діти трохи змарудились але ми їх втішали, що ще недовго, адже наближався «заповітний шлагбаум». І ось, коли перед нами було лише дві машини, підійшов прикордонник та взяв наші паспорта та техпаспорт на авто. Стандартна процедура, яку ми вже проходили багато раз, але тут нас чекав сюрприз. За 5 хвилин прикордонник повернувся та запитав, вказуючи на дитячі паспорти: «Де віза? Це не біометричні паспорти!». Ми з дружиною були в шоці! Спеціально на початку року ми замовили дітям біометричні паспорти і зараз не могли зрозуміти чому вони звичайні. Моєю першою думкою було те, що в паспортному сервісі нас надурили. Аж поки до нас не дійшло, що в дітей є два закордонних паспорти. Одні звичайні, не біометричні, в яких була американська віза і ми залишили їх після виготовлення нових. Нові ж лежали окремо і я про них просто забув! Epic fail! Я не міг повірити, що допустив таку помилку :(

Нас розвернули назад, на український кордон. Діти були мегарозчаровані: «Ми що, не поїдемо в подорож?». Бойовий настрій згас. На додаток, зворотня черга через кордон зайняла знов майже дві години (якби не «пробивна» дружина, то може б зайняло і всі три-чотири). Але, постоявши в черзі, та зібравшись з думками ми склали «план порятунку» нашої мандрівки. Зателефонували брату, він заїхав до нас додому і передав «правильні» паспорти з потягом в Ужгород. Отже і ми вирушили в Ужгород (гак +75 км), щоб там заночувати і зранку зустріти «рятувальний потяг». По дорозі швидко стемніло та пішла сильна злива, тому їхати модна було не більше 50-60 км/год. Діти позасинали на своїх місцях, а я рулив та картав себе за помилку з паспортами. До Ужгорода ми добрались близько опівночі, вибрали готель для нічлігу, повкладали дітей і самі відключились. За день «наїздили» майже 600 км.

Далі буде...

PS: Цікавий момент з особливостей укарїнського менталітету. На кордоні перед нами стояв чоловік, який їхав з дружиною та маленькою дитиною. Він побачив, що машину попереду нього завернули, бо для дитини не було автокрісла. Він підійшов до нас, побачив що в нас є автокрісло і бустер, і став «розробляти план» як ми передаємо йому бустер для проходження кордону, а він нам відразу віддасть назад. І це все в 10 м від шлагбауму та прикордонників! Відмовив йому в делікатній формі – здається він образився. Деколи такі люди вражають своєю нахабністю. До речі, він таки знайшов вихід: на Берегово є піший перехід, то він відправив дружину з дитиною проходити пішки, а сам проїхав на авто. Ось такий workaround чи lifehack, як кому подобається.