26 авг. 2018 г.

4000 км літа. День 16-17: Дорога додому. Хорватія: гора Учка, Рієка, Загреб, річка Мура (Мур). Угорщина: озеро Балатон, Будапешт. Нарешті дома!




Нарешті завершу опис нашої літньої мандрівки.

Отже, навідпочивавшись досхочу, в суботу, 21 липня ми вирушили додому. Виїхали пораніше, щоб уникнути заторів. Правда більшість заторів було в напрямку «до моря», а «від моря» дорога була комфортною. Наш маршрут пролягав повз гору Учка. Вона є найбільшою горою в Істрії (1401 м). Для більш зручного транспортного сполучення під нею вирили зручний тунель, яким ми і скористались. Тонель є третім по величині в усій Хорватії, його довжина більше 5 км. Проїхавши тонель під горою Учка, ми зробили зупинку поблизу міста Рієка. Фіумська затока в поєднанні з високими горами та безліччю дерев на узбережжі створює неперевершений краєвид.

За кілька годин після Рієки ми минули Загреб та наблизились до кордону з Угорщиною. До речі, перед пунктом пропуску Letenye, якраз по кордону між Хорватією та Угорщиною протікає річка Мура (наголос на у’). Пізніше, в Вікіпедії я прочитав, що це та сама річка Мур, що бере свій початок в Австрії, протікає по Словеніїї, далі по кордону між Хорватією та Угорщиною, і нарешті впадає в Драву, яка в свою чергу впадає в Дунай, а Дунай в Чорне море! Було дуже цікаво дізнатись про це, адже в Граці ми бачили, що річка Мур є дуже швидкою і вузькою, а в Хорватії ми спочатку подумали що це штучний канал, з дуже прямими берегами та спокійною течією.

Через проблему мігрантів на кордоні між Хорватією та Угорщиною розташований КПП, на якому перевіряють документи. Як я зрозумів, основні черги утворюються в напрямку з півдня на північ. Для усіх громадян, що не мають паспортів ЄС чи Швейцарії, передбачена окрема полоса, що рухається дуже повільно. Ми стояли в черзі третіми і проходження КПП зайняло близько години. Далі дорога йшла типовою рівнинною угорською автомагістраллю. Такі дороги мені дуже подобаються: слабо завантажені транспортом і висока дозволена швидкість руху. Єдине про що слід подбати – це про те, щоб не заснути за кермом :) Монотонність дороги присипляє.

Неподалік від Будапешту ми вирішили зупитись на обід. Досвід в мандрівках давався взнаки, ми вже знали що на автомагістралі важко знайти якісну їжу, тому запланували з’їхати в якесь містечко, щоб перекусити. Вибір пав на місто Шіофок (Siofok). Плюсом на його користь було те, що воно розташоване на узбережжі великого озера Балатон, яке ми вже кілька раз проїзжали і не зупинялись. Ми не прогадали. Одразу при в’їзді в містечко ми натрапили на суперову кафешку Sanyi Sarok Étterem. Вони дуже нагадує Озерну, що в Тернопольскій області: дуже великі порції, смачна їжа і дуже адекватні ціни (особливо якщо порівняти з Хорватією та Італією).

В плані була прогулянка до озера Балатон. Хоча до нього й було лише 400 м або 5 хв пішки, але потрібно було докласти зусиль, щоб вмовити прекрасну половину туда піти: спека і смачний обід робили свою роботу. Але воно того було варте. Балатон є найбільшим озером в Центральній Європі. Воно дуже велике і з чистою водою. Дно вкрите мілким піском. Озеро мілке, потрібно довго йти щоб дойти до глибини, але через це дуже тепле. На протилежному, північному березі, видніються високі скелі. На узбережжі розташовано дуже багато точок з мінеральними та термальними джерелами, що приваблює сюди безліч туристів. Принаймні коли ми там були, то людей було дуже багато.

Після прогулянки до озера ми знов виїхали на автомагістраль і рушили далі. За винятком пробок у центрі Будапешту, через ремонтні роботи, дорога до кордону пройшла спокійно. Близько шостої вечора ми були на кордоні: за дванадцять годин ми спокійно подолали майже тисячу кілометрів, це включаючи КПП між Хорватією та Угорщиною та тянучку біля Загреба. Що не кажіть, а якісні дороги – це приємна річ! Кордон між Угорщиною та Україною ми пройшли менш ніж за годину. До речі, в молодшої доньки першим питанням після проходження кордону було: «Тут вже говорять українською?» :)

Відпочивши за ніч в Мукачево, ми продовжили шлях додому. По дорозі ще заїхали до «Квітки Полонини», щоб набрати справжньої «Лужанської». Також зупинялись в «Озерній», щоб пообідати. Їхали особливо не поспішаючи. В результаті, 500 км траси по Україні зайняло в нас майже 12 годин і дома ми були в неділю, пізно ввечері.

Дома! Нарешті дома! Втомлені але щасливі – чергова подорож вдалась!

Summary: 17 днів мандрівки. 6 країн. 4000 км на авто. 120 км пішки. Fin!

17 авг. 2018 г.

4000 км літа. День 14: Хорватія, Лімський фіорд, Врсар


Через день після відвідин міста Ровінь ми вирішили поїхати до Лімського фіорду. Лімський фіорд – це ущелина, що утворилась ще під час льодовиковго періоду. Її протяжність майже 40 км, з яких 10 км складає водна затока, а решту просто глибока долина. По обі сторони фіорду розташовані високі скелі, 100 м та вище. Візуально – трохи нагадує Дністер, правда набагато зеленіший. Зрозуміло, що таку красу пропустити ми не могли. Тому в четверг з самого ранку сіли в авто і за годинку вже були на першій оглядовій точці Лімфіорда.

Вода в затоці зеленого кольору, але дуже прозора. Це було видно навіть з скелі, на якій ми стояли. Спека стояла неймовірна. Повітря було просякнуте ефірними маслами, що виділяли хвойні дерева. Ми спробували знайти стежку вниз, до води, в декількох місцях, але безрезультатно – схил був надто крутий. Тому вирішили поїхати до міста Врсар, де починається Лімський фіорд.

Врсар – старовинне місто що часто міняло свою підпорядкованість між Італією, Австрією та Хорватією. Славиться воно високоякісним каменем, з якого будували палаці, церкви, мости, тощо. Фактично вся Венеція побудована з каменю, що був добутий у Врсарських кар’єрах. Мало того, після того, як місто відійшло в підпорядкування Хорватії, деякі італійці навіть розібрали будинки і перевезли їх в Італію!

Ми досить довго кружляли містом, в сподіванні знайти вихід до Лімського фіорду. Сподівання були марні – весь беріг забудований готелями і вихід був тільки для їх клієнтів. Тому ми поставили машину на парковку і вирішили взяти лодку, щоб зайти в затоку з моря. Але й тут нас чекало розчарування: тури розплановані чітко по дві години – на 9:00, 11:00 і т.д. На першу і другу ми вже запізнились, а далі починалась спека і сенсу «варити» дітей вже не було. Було вирішено приїхати наступного дня пораніше і попасти на самий перший тур, ще до спеки.

На зворотньому шляху до парковки ми побачили кльовий ресторанчик «Al Mare». Від прогулянки всі вже дуже зголодніли, тому вирішили там і пообідати і не пошкодували. Рибна тарілка та піца виявились неймовірно смачними і порції Дууже великима (залишки забрали з собою і ще й повечеряли). До складу рибної тарілки входили: велика королівська дорада, іще одна велика і смачна риба (назву не запам’ятав), величезна гора мідій та лобстери (на фото). В якості гарніру до тих вкусняшок була класнюча картопля з шпінатом – типовий середземноморський рецепт. До речі, Лімфйорд – це місце де вирощують устриці. Ці «вкусняшки» полюбляють таку воду – наполовину солону, наполовину прісну і вживати їх краще тільки в місцях де їх вирощують. У Врсарі, на жаль, устриці потрібно було попередньо замовляти (за день), тому спробувтаи їх не вдалось. Але рибної тарілки було більш ніж достатньо :)

Розпитавши офіціантів готелю, ми взнали додаткову точку, де можна краще розгледіти фйорд – старий аеропорт за містом. Туда ми й рушили відразу з парковки. Довелось трохи пройтись, але, так - ця локація була набагато красивішою та ближче до води. І з неї можна було одночасно розгледіти і фіорд і місце, де він впадає у море. Красота неймовірна!

На зворотній дорозі нам ще пощастило і ми знайшли з’їзд до точки, де починається затока. Там ми змогли походити і роздивитись усе, що ми планували побачити з катеру. В тому ж місці є стежка до відомої печери Святого Ромуальда, але в дітей вже не було сил на неї. Отже, вдосталь налазившись по хорватській природі, після 14:00 ми рушили на базу і решту дня провели на пляжі та в аквапару. День видався навпрочуд вдалим!


16 авг. 2018 г.

4000 км літа. День 10-12: Хорватія. Пляжний відпочинок. Ровінь, прогулянка по місту і по морю


Звичайні дні відпочинку типу «поспали-поїли-покупались-порозважались» міксувались вилазками в різні цікаві місця. Одним з таких місць було старовинне місто Ровінь, воно знаходилось всього в 5 км від нашої локації.

Ровінь – це крихітне портове містечко, що розташоване на півострові. Старовинну його частину можна пройти вздовж і впоперек менш ніж за годину. Охайні кам’яні вулички з купою крамниць та ресторанчиків для туристів. В центрі «старого» міста розташований собор Святої Євфимії з 62-метровою дзвіницею, яку видно з усіх точок суші та моря. Вона є найвищою в Істрії, а висота мідної статуї на її вершині є більш ніж 4 метра. Архітектура міста дуже нагадує Венецію. Це й не дивно, бо тривалий час воно входило до складу Венеціанської республіки.

Ми вибирались в Ровінь двічі. Перший раз в неділю ввечері, щоб погуляти містом. Саме в той день Хорватія зазнала поразки в фіналі чемпіонаті світу з футболу 2018. Вона програла Франції 4:2. Незважаючи на програш, містом їздило безліч авто з хорватськими прапорами та сигналили щосили – уявляю як би вони святкували, коли б виграли :) Саме через велику кількість машин по мірі наближення до міста, ми залишили авто на парковці за 2 км від центру і трохи пройшлись. На зворотньому шляху, правда «дехто» жалівся що далеко йти, але нічого – краще спалось вночі ;)

Другий раз ми вирішили відвідати Ровінь вдень. Тому поїхали туда з самого ранку в вівторок. В цей раз ми не тільки гуляли містом, а ще й насолодились прогулянкою морем. В інтернеті безліч турів по морю. Ми обрали двогодинну екскурсію архіпелагом, що складається з 22 островів! Забігаючи наперед, скажу що дві години – це достатньо. Не знаю, що роблять люди в чьотирьох та шестигодинних турах, що також рекламувались?!

Корабль, що виконував тур, називався Delfin. Дуже гарно декорований деревом. Завдяки підказці жінки, що продавала квитки, ми перейшли в початкову локацію корабля, з іншої сторони острова. Це дало змогу зайняти зручніші місця та зробити коло навколо півострова. Цим власне і почався наш тур. Після декількох зупинок на півострові, де підбирали решту пасажирів, корабль рушив до острова Святої Катерини. На карті він позначений як заповідна зона але ми бачили там багато отелів, видно корупція є не тільки в Україні! Далі маршрут пролягав повз велику кількість островів різного розміру. Слід віддати належне капітану, біля кожного острова він давав коротку розповідь про назву та історію на троьох! мовах: англійською, німецькою та італійською. Було досить цікаво.

Зійшовши з трапу корабля ми ще трохи пройшлись по центру містечка і рушили до парковки з твердим наміром повернутись на базу (починалась спека). Але по дорозі нам зустрівся місцевий акваріум з досить цікавими експонатами (на фото). Довелось на деякий час там «залипнути». Діти з цікавістю розглядали різноманітних морських істот. Особливо зацікавили мурени, велетенські омари та морські зірки.

Після повернення з Ровіня, решту дня ми провели на морі та в басейнах. До речі, в певні дні, море біля берега було досить прохолодне біля берега і тепле по мірі віддалення. Тоді діти віддавали перевагу басейнам і аквапарку. А бувало навпаки: тепле море біля берега і прохолодне біля буйків. Можливо якісь холодні джерела – деколи відчувалось як в певних місцях між каміння б’є холодна вода.


15 авг. 2018 г.

4000 км літа. День 8-9: «Тюленячий відпочинок» на пляжах Італії, переїзд Італія – Словенія – Хорватія

Попередня частина тут.

Більше тижня минуло з останнього посту – не було часу дописати, робота. Потрохи стараюсь надолужити.

Після дня в Венеції, з моєї точки зору, цікавий відпочинок майже закінчився і розпочався класичний, ледащий, «тюленячий» відпочинок. Тобто поїв-покупався-поспав і далі по колу. Так можна було б охарактеризувати решту відпочинку, але то було б не справедливо, тому продовжу.

Ми ще два дні «протюленились» на пісчаних пляжах Каорле (Дюна Верде, Джесоло). Особисто мені вони не дуже сподобались: море в цьому місці каламутне і мілке, щоб зайти поплавати – потрібно довго йти. Хоча для дітей саме те. Також розваг чи місць, куда б можна було б піти – не дуже багато (майже нема). Центральною цікавинкою міста є собор Святого Стефана, він до речі рахується покровителем міста. Побудований собор у 1038 році і досить непогано зберігся. Також в місті є непогана набережна, а на ній величезна кількість крабів, що розбігаються при наближенні.

В суботу, попрощавшись із Італійським узбережжям Адріатики ми виїхали в напрямку Хорватії. Поруч з містом Ровінь в нас було зарезервовано житло. Навігатор показував відстань, всього 230 км або 3 години поїздки. Але через те, що маршрут проходив через Італію – Словенію – Хорватію, ми виїхали близько 10 ранку (як пізніше виявилось – то біло вірне рішення, інакше б добрались опівночі).

Далі буде абзац-тошнючка про погану дорогу, хто хоче – пропустіть. Поки ми виїзжали з Каорле на автомагістраль, то були в шоці нескінченною «тянучкою» машин, що рухались на в’їзд. Як я вже згадував раніше, субота – це класичний день заселення в Італії (і як пізніше з’ясувалось в Хорватії), тому і нагадує нескінченну навалу. Ми пораділи, що вільно рухаємось на виїзд, але радість була передчасною. Щойно ми вибрались на автомагістраль, то попали в довжелезну «тянучку». Шлях від Каорле до Трієсте (дуже гарне італійське місто, на кордоні зі Словенією) зайняв майже три години! Але далі було ще гірше, відрізок шляху від Трієсте до Словенії, що був лише 7 км ми «повзли» аж дві години! Цих 7 км по спекотній дорозі посприяли тому, що кондиціонер в авто «гегнув» і це додало «перцю» в поїздку. Також з'ясувалось що між Словенією та Хорватією є пункт пропуску з перевіркою паспортів, де ми ще простояли в «тянучці» півтори години. В сухому залишку дорога в 230 км зайняла майже 7 годин, хоча б мала бути не більше 3 :( В кінці дороги всі були добряче «зварені».

Близько шостої вечора ми прибули в Хорватію, містечко Поларі, що поруч з Ровінь. Декілька слів про комплекс, де ми зупинились. Він називається Maistra Camping Mobile Homes. База відпочинку орієнтується на людей, що подорожують в будиночках на колесах. Основна частина неймовірно гарної зеленої території розбита на ділянки, приблизо 10*10 м. До кожної ділянки підведена вода та світло. Також на кожні 10-15 ділянок є великий будиночок з душем, туалетами, тобто усім необхідним для проживання. Кількість ділянок під мобільні будиночки просто неймовірна – 2000! Більшість туристів (вважаючи на автомобільні номера) з Німеччини, Австрії, Італії, трохи менше з Чехії та Польщі.

На території є безліч басейнів, аквапарк з розвагами, доріжки для велосипедів, скутерів тощо. Площа цього всього хоч і дуже велика але дуже охайна та доглянута. Родзинкою локації є хвойні дерева, що дають вдосталь тіні в спеку та неймовірний аромат! Для тих відвідувачів, в кого немає будиночку на колесах, є можливість орендувати стаціонарний будиночок. Вони згруповані на окремій ділянці і їх небагато. Перевагою таких будиночків є те, що в них вже всередині є все необхідне: кухня, санвузол, спальні та тераса з лежаками. Також вони розташовані навколо класнючих мінібасейнів, де діти можуть «доганятись» після моря. На додачу до всього вищезгаданого кришталево чисте море, охайний пляж та море розваг для дітей і дорослих – сім’я була в захваті!

То було чудове завершення дня: ми смачно повечеряли, сходили на море, попали на кльову дитячу анімацію, полежали на терасі біля будиночку та завалились спати! Попереду ще був цілий тиждень відпочинку в цьому чудовому місці!

PS: Окремо слід сказати про аніматорів. Не знаю де адміністрація парку їх знайшла, але вони були просто бомбезні. Втрьох вони так викладувались, що діти були в захваті аж до вереску. Та що там діти, частенько і дорослі були втягнуті в ті забави і видно було що їм це подобається (дорослі – це ж теж діти? ;) ). Мало того, був денний клуб розваг і з частиною дітей за тиждень аніматори розівчили і поставили цілу виставу, яку показали в останній день нашого перебування. Одним словом - Респект!

PPS: Ще кілька слів слід написати про будиночки на колесах. Раніше для мене такий відпочинок асоціювався з туалетом в кущах та харчуванням сухпайками. Коли ж я побачив як цим користуються цивілізовані люди – це приємно здивувало. Це ціла субкультура, люди відносяться до своїх будиночків як до основного помешкання. Більшість були прикрашені гірляндами, фігурками, біля деяких, взагалі, стояли горщики з квітами. І якщо пару невеличких горщиків з фіалками можна було б зрозуміти (взяли з собою, щоб не зав’яли), то здоровенні гладунята (по 50 см висотою) для прикраси будиночку на колесах – то справжя любов!

2 авг. 2018 г.

4000 км літа. День 7: Венеція – НЕромантичне місто


Отже Венеція, в минулому центр мистецтва, архітектури та тогочасного прогресу. На сьогодні – місто лінивих гондол’єрів, «оригінальних» венеціанських масок «Made in China», хамовитого сервісу і нескінченного натовпу туристів. На цьому відгук про Венецію можна було б і завершити але для memories напишу подробиці.

Накупавшись вдосталь напередодні та гарно відпочивши за ніч, в четвер з самого ранку ми вирушили до Венеції. Дорога зайняла близько години, ще з півгодини зайняв процес паркування. Незважаючи на те, що ми приїхали рано, величезна десятиповерхова парковка, що розташована на в’їзді, була забита майже повністю. Нам пощастило попасти в число останніх «щасливчиків» інакше б довелось шукати щастя на сусідній парковці (їх там всього 2-3) або ж повертатись у передмістя і звідти добиратись іншим транспортом.

Припаркувавшись на даху десятиповерхівки, ми вийшли на Piazzale Roma – одна з найбільш поширених початкових точок в Венеції. План був лише оглянути місто, щоб мати про нього уявлення та відвідати декілька визначних пам’яток. За годинку-півтори ми мали зустрітись з подругою дружини, яка живе в Венеції деякий час та обіцяла детально показати місто. А до того ми вирішили неквапно йти до точки зустрічі щоб оглянути місто. Перших півгодини це було досить приємно: будівлі, канали та містки – людський геній, що збудував це місто вражає! Але по мірі наближення до Гранд Каналу та хоч трохи популярних об’єктів задоволення скінчилось. Навколо був просто суцільний натовп туристів і цей натовп просто ніс нас в одному напряму! Особливо це відчувалось на мосту через Гранд Канал, складалось враження, що якщо ти тут впадеш, то через тебе переступлять і підуть далі. Зупинитись і оглянути щось більш ретельно вдавалось з великим трудом, лише трохи допомагав досвід переміщення по українських ринках ;)

На додачу шокувало обслуговування в місцевих ресторанчиках. Ми зупинились перекусити  в одному з них, поруч з Casa Santo Stefano. Посиділи недовго, лише 15-20 хвилин, а офіціант вже хотів забрати тарілки, хоча було видно що ми не закінчили їсти і не збираємось йти. Пізніше знайомі пояснили, що велика кількість туристів звела нанівець рівень сервісу в Венеції – навіщо надавати якісний сервіс, якщо кількість туристів тільки зростає? Те саме стосується гондольєрів та готелів. До речі, спеціально для того щоб туристи сідали відпочивати тільки в місцевих ресторанчиках, в місті майже немає лавок для відпочинку та всюди на сходах розміщені знаки, що забороняють там сидіти.

Справжнім рятівником ситуації стала подруга дружини, що мешкає в Венеції. Так співпало, що її теж звати Вікторія. Вона зустріла нас та провела «таємними стежинами» по багатьох цікавих місцях Венеції. З того що найбільш запам’яталось:

Музей Леонадро Да Вінчі – назва говорить сама за себе.

Libreria Acqua Alta – великий книжковий магазин. Внутрішнє оздоблення виконано у вигляді гондоли, що завалена книгами та безлічі книжкових полиць у вигляді лабіринтів. Також, магазин має додатковий вихід на канал, де купою викладені старі непотрібні книжки у вигляді сходів (на фото). Тематика книгарні досить широка, хоча основний спектр – це все, що стосується Венеції в тій чи іншій мірі.

На відміну від книжкового магазину, що є популярним туристичним місцем, наступне не є таким, але не менш цікавим. Hospital SS Giovanni E Paolo – це нині діюча лікарня, що розташована в старовинній будівлі, що була збудована ще в 1260 році. Мармуровий фасад містить на собі дуже багато творів П’єтро Ломбардо – відомий італійський скульптор епохи раннього Відродження. Він також виконав багато роботи, що стосується Собору Святого Марка в Венеції. Але в цій будівлі є не менш відомий об’єкт – це фігура лева, що знаходиться зліва при вході в госпіталь. Ця фігура відома тим, що є однією з перших спроб людини реалізувати перспективу в кам’яних фігурах. Додатковим бонусом цього місця є внутрішній дворик з гарно доглянутим садом! Ви можете цілий день ходити містом і побачити лише одне або два дерева. В цій же локації цілий сад!

Про головні місця Венеції: Базиліку Святого Марка, площу Святого Марка  та Палац Дожів, слід сказати що вони неймовірно красиві і потребують набагато більше часу ніж ми мали та відсутність штовханини, щоб все ретельно оглянути. Можливо тут слід залишатись на ніч та починати огляд зі сходом сонця – іншого варіанту не бачу. Бо в натовпі туристів ці шедеври оглядати неможливо – це каторга. Те ж саме стосується Мосту Зітхань, якщо по площі Святого Марка ми хоча б змогли пройтись, то на цей міст ми навіть не змогли зайти. Щось схоже, для порівняння, відбувається в години пік на Таймс Сквер в Нью Йорку.

Наштовхавшись досхочу на площі Святого Марка ми рушили до переправи Ferry Santa Maria del Giglio, звідки на гондолі швидко добрались до острову Дорсодуро, де розташовані Собор Санта - Марія Делла Салюте та Пунта-делла-Догана (центр сучасного мистецтва в Венеції). В останньому колись розміщалась міська митниця. Ці місця варто відвідати хоча б для того, щоб побачити чудові краєвиди, що відкриваються на інші невеличкі острови та великий місцевий пляж, що розташований на острові Lido.

Це була остання локація в Венеції на той день. Garmin показував, що ми «набродили» близько 20 км – для моїх дівчат, то був рекорд :) До нас приєднався Рікардо – чоловік Вікторії. Тому ми решту часу провели за класною розмовою та поїданням смачного італійського морозива. Після цього рушили до парковки. Незважаючи на велич Венеції, дітям цікавіше було повернутись до розваг на морі. Що ми і зробили :)

PS: Про навігацію. До Венеції ми їхали автомагістраллю, а в зворотній шліх рушили невеличкими дорогами по узбережжю, що виявилось на 10 хвилин довше, але набагато приємніше. Тому взяв собі на замітку на невеликі відстані, краще відключати опції пересування автомагістралями в навігаторі – можна побачити більше і дорога спокійніше. Також, слід зауважити, що без навігатора в Венеції дуже легко заблукати. Навіть з ним, деколи «блукали» через втрату сигналу в вузьких вуличках, а що казати вже про людину з картою, що там блукає? Тому навігатор в Венеції – must have!

PPS: Окрема Велика подяка Вікторії, подрузі моєї дружини, та її чоловіку Рікардо – ми суперово провели з Вами час!